В.В. Долід

пошукувач кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету

 

БРИТАНСЬКІ КОЛОНІАЛЬНІ ВОЛОДІННЯ НА ПІВДНІ АФРИКИ (СЕР. 90-Х РОКІВ ХІХ СТ.)

 

У статті проаналізовано колоніальну політику Великобританії на півдні Африканського континенту. Оцінено ступінь впливу британських колоністів на туземне населення. Висвітлено стосунки британців з бурськими та німецькими колоністами.

Ключові слова: зовнішня політика, міжнародні відносини, дипломатія.

 

У сучасній історичній науці одним з актуальних питань залишається проблема колоніалізму. У її контексті важливе місце посідає питання колоніальної політики Великобританії та її впливу на розвиток африканських країн.

Різні аспекти порушеної проблеми неодноразово привертали увагу істориків. Перші праці були написані в період південноафриканської кризи й англо-бурської війни [5; 9; 10; 21]. Проте переважна їхня більшість характеризується англофільською чи пробурською спрямованістю.

Досить корисний фактичний матеріал містять праці істориків радянського періоду, серед яких можна виділити праці А. Давідсона та Ф.Ротштейна [6; 19]. Однак, унаслідок панування тенденційності в радянській історичній науці ця проблема досліджувалась однобічно: колоніалізм – це пригнічення й експлуатація.

До пострадянських учених, які плідно працюють у царині вивчення британських інтересів у Південній Африці, належать Т. Гелла і С. Троян [4; 20].

Водночас, генеза системи британських колоніальних володінь на південноафриканських територіях продовжує привертати увагу істориків у зв’язку із суперечливістю й поліфакторністю цього явища. Мета наукової статті – дати системну характеристику колоніальних володінь Великобританії на півдні африканського континенту напередодні трансваальської кризи 1895–1896 рр.

Виникнувши на початку XVII ст., англійська колонізація протягом трьох століть свого існування досягла надзвичайного розвитку, зробивши Англію наймогутнішою колоніальною державою. Війна за незалежність північноамериканських колоній 1775–1783 років призвела до втрати значної частини колоніальних володінь, проте під англійським протекторатом наприкінці XIX ст. містилася майже 1/6 частина всієї суші, яку населяла майже 1/5 частина населення всієї земної кулі. Британська імперія була найбільшою полінаціональною державою, численні колонії якої були в усіх частинах світу.

У своїй промові, проголошеній 9 жовтня 1896 року в Единбурзі, лорд Розбері сказав: “Британська імперія дійсно є тим, що неправильно стверджував Наполеон про свою імперію. Британська імперія – це світ” [3,  9].

Незважаючи на значні колоніальні втрати, яких зазнала Британія наприкінці XVIII ст. в Північній Америці, їй, за винятком Аляски, належала вся північна частина континенту (домініон Канада), частина Гондурасу на півострові Юкатан (Британський Гондурас), частина Гвіани  в Південній Америці та численні острови.

В Азії до складу імперії, крім незначних володінь португальців і французів, входив увесь Індостан з островом Цейлон, західна частина Індокитаю (Бірма), південна частина півострова Малаккі з островом Сінгапур та деякі дрібні острови.  Ці території об’єднувались у найціннішу колонію – британську Ост-Індську імперію, звідки англійський вплив поширювавсяна Афганістан і Белуджистан.

Британці володіли всією Австралією та просувалися берегами Африки. Після придушення 1882 року національно-визвольного руху в Єгипті Великобританія окупувала країну. Проте в середині 90-х років XIX ст. увага всього світу була прикута до британських колоніальних володінь на Півдні Африки. Для кращого розуміння цих подій, варто, по-перше, розібратись в причинах наступальної політики Британії на Півдні Африки. По-друге, виділити логічно обумовлені етапи проведення цієї політики. По-третє, оцінити ступінь впливу британських колоністів на туземне населення. По-четверте, висвітлити стосунки британців з бурськими та німецькими колоністами.

У Південній Африці британці з’явилися під час наполеонівських війн, захопивши в голландських колоністів (бурів) Капську колонію (Капланд), й остаточно затвердились у ній 1814 року. Коли невдоволені бури заснували нову колонію Наталь, англійці в 1842 році зайняли і її, чим викликали нове переселення перших, які на півночі від Наталя заснували дві нові колонії – Оранжеву й Трансвааль.

У Британії до 1870 року Капська колонія розглядалася радше як стратегічна й політична позиція на півдорозі до Індії, Австралії й Далекого Сходу, ніж економічно значуща територія. Тут проживало не більше 250 тисяч білих, (для всієї Африки цей показник у 1872 році становив 368 млн. франків [13, 115]) а торгівля колонії в 1871 році досягала 195 млн. франків [18, 242]. Але для потужної британської економіки це була не надто значна сума.

Звичайно, після відкриття Суецького каналу шлях до Індії мав пройти повз мис Доброї Надії та Кейптаун. Проте в Єгипті англійська політика зіштовхнулася з новими труднощами, які їй створювали Франція й Німеччина. Співвідношення сил у Середземному морі теж було не на користь Британії: тут усе могутнішою ставала нова морська держава в особі Італії. Тому, на думку міжнародників, Південна Африка залишалася важливим резервом для британського імперіалізму [19, 321].

Однак ситуація змінилась у 1869 році, коли на території Західного Грікваленду були відкриті поклади алмазів. Саме цей факт дав потужний імпульс для швидкого економічного розвитку Південної Африки. З цього часу “укріплення англійських позицій в цьому районі стало найважливішим напрямком імперської політики Великобританії” [4, 69].

Цікава й історія відкриття алмазів. Улітку 1867 року син бурського фермера, який пас худобу в районі ферми Поля Д’ютуа, знайшов декілька прекрасних алмазів, один з яких виявився вагою майже в 21 карат. Їх продали за 500 фунтів стерлінгів. Згодом знайшли ще декілька унікальних каменів,  серед них і діамант Сонце Південної Африки [11, с. 18-19].

У 80-х роках ХІХ століття були відкриті поклади золота в Трансваалі. Правова реєстрація золотих копалень почалася від травня 1887 року. 1890 року кількість видобутого золота становила 50352 унції (1 унція – 28,3 г), у 1892 році – 103252 унцій, а у 1894 року ця цифра подвоїлася [9, 7-8]. Отже, за чотири підзвітні роки видобуток золота збільшився в чотири рази. На середину 90-х років ХІХ століття Трансвааль була головним постчальником золота для цілого світу [9, 9], а спеціалісти прогнозували, що в надрах країни міститься золота на суму від 12 до 14 млрд. франків [18, 242].

Ці дві події змінили ситуацію в Південній Африці. Корінні зміни відчувалися всюди. Для видобутку алмазів і золота були необхідні залізниці, вугілля, продовольчі товари. Якщо станом на 1873 рік у Капській колонії було прокладено 57 миль залізниць, то їхня загальна протяжність станом на 1892 рік становила 1892 милі [6, 80]. Одночасно розвивався і видобуток вугілля.

Як було сказано вище, від самого початку в англійців з бурами склалися досить напружені стосунки. В англійських колоніях щомісячно видобувалося 80 тис. кг золота, майже стільки ж у Трансваалі, притому що світовий видобуток становив 300 тис. кг дорогоцінного металу на місяць [20, 94]. Отже, володіючи золотими покладами Трансваалю, Англія тримала б у своїх руках половину світового видобутку золота. У своєму посланні до англійської королеви головнокомандувач трансваальськими військами генерал Піт Жубер писав: Відкриті в нашій країні поклади золота не принесли щастя бідному пригніченому буру, а були першим його нещастям [8, 30]. Президент Трансваалю Пауль Крюгер казав, що виявлення золота у Вітватерсранді ,,дало безпосередні можливості для спекуляцій [22, 357].

Історія Південної Африки кінця ХІХ століття невід’ємно пов’язана з ім’ям колоніального діяча Сесіля Родса. Ця безперечно видатна людина пройшла шлях від простого фермера до міністра Капської колонії. Він задумав грандіозний план створення Британської колоніальної імперії в Африці, яка за своєю значущістю мала перевершити Ост-Індію. Цей план передбачав об’єднання всієї Південної Африки, підкорення Судану та створення цілої низки британських володінь від Середземного моря до Капу, які мали об’єднатися залізницею вздовж усієї довжини материка [19, 322].

Реалізуючи свої плани, С. Родс спочатку поставив абсолютно конкретне завдання: об’єднати всю Південну Африку під британським прапором. Він казав, що ,,суть південноафриканського питання покладена в розширенні Капської колонії до Замбезі [6, 84]. Важливим складником цих планів було захоплення золотоносного Трансваалю. Тоді вже ніхто і не сподівався, що ,,Капська колонія, зважаючи на імперіалістичні настрої в британському суспільстві, буде проводити мирну політику стосовно бурів” [24, 54].

Для здійснення своїх задумів, англійці намагалися відмежувати бурські колонії від моря, оточивши їх своїми володіннями для економічної та політичної ізоляції цих територій. Для досягнення повного оточення бурських республік британцям необхідно було заволодіти північними районами Південної Африки, міжріччям Замбезі-Лімпопо, де проживали народи матабеле й машона. Своєрідним інструментом у здійсненні задуманого стала Британська Південно-Африканська Компанія, яка була більш відома в Англії під назвою Chartered Company.

Емісари компанії на чолі з Д. Фреєм в жовтні 1888 року уклали з Лобенгулою, королем матабелів, договір, за яким Chartered Company отримувала “повне і виняткове право проводити пошуки та експлуатацію всіх металів і мінералів” на території, підвладній Лобенгулі. Крім того, король зобов’язувався не вести переговорів з іншими державами, не давати концесій і не поступатися територіями без попереднього обговорення і згоди Верховного комісара Південної Африки.

В обмін на це концесіонери зобов’язалися щомісячно виплачувати королю Лобенгулі, а після нього нащадкам і наступникам, по 100 фунтів стерлінгів золотом, крім того, доставити в його “Королівський палац” 1000 карабінів Генрі Мартін, до них 100000 патронів, а для захисту кордонів уздовж ріки Замбезі – канонерку чи замість неї, на “розсуд його величності”, 500 фунтів стерлінгів”  [1, 9].

Лобенгула, підписуючи договір, сподівався обмежити потік концесіонерів і захистити країну від анексії Трансваалем. Проте де-факто його країна перетворилася на сферу впливу Англії. Неодноразові звернення до англійської королеви не принесли жодних результатів.

Обмежений у своєму самодержавстві Лобенгула підняв повстання: матабели напали на англійських поліцейських агентів. Доктор Ландер Джемсон був уповноважений придушити повстання.

Війська Chartered Company, об’єднавшись із британськими колоніальними військами, утворили новий експедиційний загін з 1227 осіб [1, 9]. Після декількох перемог, 4 листопада 1893 року англійські війська увійшли до столиці Лобенгули Булавайо.

Декретом англійської королеви від травня 1894 року Chartered Company отримала право на володіння Матабеландом і Машоналандом, які від весни 1895 року, на честь С. Родса, почали називатися Південною Родезією. Завдяки залізниці, будівництво якої завершилось у 1897 році, Булавайо став економічною столицею. Почала зростати кількість європейського населення, яка до 1895 року вже становила 3600 осіб [14, 142].

Отже, захоплення Матабеленду призвело до сконцентрування в руках Chartered Company значних покладів золота, що у свою чергу призвело до значного підвищення цін на акції компанії. Але головним було те, що із завоюванням цих територій бурські республіки остаточно були відрізані від моря.

Наступним етапом у реалізації планів С. Родса було приєднання до майбутньої імперії Трансваалю й Оранжевої Республіки, яке мало відбутися мирним шляхом реформ. Ці бурські республіки вже були анексовані за часів міністерства лорда Біконсфільда, але повернули собі автономію за часів Гладстона.

Після того, як у надрах бурських республік були відкриті поклади золота, на ці території в пошуках дорогоцінного металу почали прибувати представники різних національностей: їх називали уітлендерами (іноземцями). Корінні жителі Трансваалю залишились у меншості. Серед уітлендерів переважали англійські піддані, які в основній масі прибували не з метрополії, а з інших значних британських володінь і не збиралися тут надовго затримуватися [17, 221]. Усі вони вважалися своєрідним бродячим елементом і були позбавлені громадянських прав.

Створений уітлендерами в 1892 році Національний союз (National Union) мав реформувати бурську республіку задля придбання громадянських і виборних прав. У своїх вимогах уітлендери посилались на те, що їхня праця збагатила до цього бідну країну і саме вони несли значну частину державних витрат, сплачуючи всі податки, які приносили близько 5/6 усіх доходів держави. Іноземці володіли більшою частиною земель Трансваалю [5, 144]. Бури наводили контраргументи, наголошуючи, що іноземці не збираються тут надовго затримуватись і що бури відвоювали цю країну в місцевого населення та заселили її [7, 129–130].

Звичайно, вимоги надати уітлендерам громадянських прав, на перший погляд, абсолютно справедливі. Проте бури відразу зрозуміли, що надання їм таких прав виявиться невигідним для їхніх республік. Недарма, коли депутація уітлендерів, яку президент Трансваалю Пауль Крюгер прийняв на подвір’ї перед своїм будинком, подала йому клопотання щодо громадянських прав, він, показавши на прапор, що майорів над його будинком, сказав: “Це те саме, якби ви просили мене піти і зірвати цей прапор” [9, 15].

У листопаді 1895 року під час відкриття рудокопної палати в Йоганнесбурзі її президент Ліонель Філіппс у своїй промові пригрозив уряду масовими протестами, якщо негайно не будуть проведені політичні та економічні реформи [10, 223]. Ситуація загострилася настільки, що один з представників бурів у фольксраді запропонував уітлендерам: якщо в них вистачить хоробрості, взяти силою те, у чому їм відмовлено [21, 27].

Цією непростою ситуацією і скористався С. Родс, організувавши в Йоганнесбурзі революційний рух, на створення якого він витратив 260 тис. ф. ст. [3, 26]. На випадок збройного опору з боку бурів на території щойно приєднаної області Бечуаналенд був сформований загін, на чолі якого стояв адміністратор Родезії Л. Джемсон. У листопаді 1895 року він відвідав Йоганнесбург і одержав від революціонерів листа з проханням захистити жінок і дітей, які з наближенням революції опинились у небезпеці [23, 14]. У подальшому цей лист буде використано організаторами рейду як доказ невинності.

Останній маніфест Національного союзу Трансвааля, виданий 25 грудня 1895 року, містив у собі такі вимоги:

o   Справжнього республіканського правління і конституції, складеної компетентними людьми, обраними всім народом, і захищеної від раптових змін.

o   Справедливого розподілення права голосу і чесного представництва.

o   Рівноправ’я голландської й англійської мови.

o   Підзвітності міністрів перед парламентом.

o    Відміни релігійних правообмежень.

o   Незалежності суду та матеріально забезпеченого положення суддів.

o   Широкої освіти.

o   Діяльних чиновників.

o   Свободи торгівлі для продуктів Південної Африки [12, 28].

Незважаючи на ретельність підготовки, план С. Родса виявися невдалим.

30 грудня 1895 року загін Л. Джемсона, який нараховував 569 бійців перетнув кордон з Трансваалем [16, 116]. Однак повстання в Йоганнесбурзі не відбулося. Значною мірою тому, що частиною уітлендерів тут були німці, яких занепокоїв суто англійський характер майбутнього повстання [3, 26]. 2 січня 1896 року, після оточення бурами, загін англійців здався на милість переможців.

Цей інцидент можна порівняти з невдалою спробою Преторіуса та Крюгера, які сподівались на підтримку в Блумфонтейні, вторгнутись на територію Оранжевої республіки 1857 року [16, 115].

Агресивна вилазка збройного загону на чолі з Л. Джемсоном ще більше загострила відносини Великобританії та Трансваалю. Однак головним було те, що даний інцидент призвів до першого серйозного дипломатичного конфлікту між Англією та Німеччиною. У своїх мемуарах Вільгельм ІІ пізніше писав: Рейд Джемсона викликав у Німеччині велике, все зростаюче збудження. Німецький народ був обурений цим насиллям над маленькою нацією, за походженням нідерландською, – а отже, нижньосаксонськонімецькою, – яка користувалась у нас, як братній народ, особливою симпатією [2, 58–59].

Але не це було основною причиною невдоволення з боку Німеччини, яка у 80-х роках ХІХ ст. почала створювати власні колоніальні володіння. 24 квітня 1884 року бухта Ангра-Пекена з прилеглою до неї областю, яку в 1883 році придбав бременський купець А. Людериц, була проголошена першим німецьким колоніальним володінням [15, с. 229]. Отже, сфера німецьких колоніальних інтересів у Південній Африці розповсюдилась на Трансвааль, де зіштовхнулася з інтересами Великої Британії. На африканському континенті саме в трансваальському питанні англо-німецьке суперництво проявилося найгостріше.

Слід нагадати, що тоді Європа була поділена на два дипломатичні полюси: Троїстий союз, до складу якого входила Німеччина, Австрія й Італія, і Двоїстий союз – Франція й Росія. Останній, крім антинімецького спрямування, від початку свого створення мав на меті протистояння Англії. Тому для британської зовнішньої політики було не зовсім вигідно форсувати протиріччя з Німеччиною, які були й до рейду Джемсона, але з переважно в латентному вигляді.

Отже, у середині 90-х років ХІХ століття колоніальна політика Великої Британії в Південній Африці характеризувалась панівною в того часу імперською ідеєю, з якої випливала спроба розширення Британської імперії в Африці. Оцінюючи діяльність англійської колоніальної адміністрації, слід зазначити, що вона була направлена на реалізацію наступальної концепції зовнішньої політики, яка проводилась відповідно до планів прем’єр-міністра Капської колонії С. Родса. Найпопулярнішими формами утвердження на нових територіях стало встановлення політичного контролю у вигляді колоній і протекторатів. Зіткнення британських інтересів з інтересами бурів і німців, яке виникло внаслідок такої політики, зрештою призвело до серйозних міжнародних катаклізмів.

 

Література

1.      Англо-бурская война 18991902 гг.: По архивным материалам и воспоминаниям очевидцев / Авт.-сост. Н.Г. Воропаева, Р.Р. Вяткина, Г.В. Шубин. – М.: Издательская фирма “Восточная литература” РАН, 2001. – 528 с.

2.      Вильгельм II. События и люди 1878-1918: Воспоминания. Мемуары. – Мн.: Харвест, 2003. – 464 с.

3.      Галеви Э. История Англии в эпоху империализма.Т.1. / Пер. с фр. под ред. и с предисл. Б. Вебера. – М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. – 408 с.

4.      Гелла Т.Н. Южная Африка и британские интересы в 70-е годы XIX века: взгляд из Лондона // Межвузовский сборник трудов. Выпуск 8: Англия, Франция, Германия, мусульманский Восток / Брянский государственный педагогический университет. Кафедра всеобщей истории. – Брянск: Издательство БГПУ, 2000. – С. 69-83.

5.      Гиббинсъ Б., Сатуринъ Д. Исторія современной Англіи. – С.-Петербургъ: Изданіе товарищества “Знаніе”, Невскій, 92; Типографія Н.Н. Клобукова, Пряжка. – 1901.  № 13. 228 с.

6.      Давидсон А.Б. Южная Африка: становление сил протеста 1870-1924. – Москва: Главная редакция восточной литературы, 1972. – 614 с.

7.      Дармштеттер, П. История раздела Африки (18701919 гг.) / Пер. с нем. Н. Качкачева. – М.-Л.: Государственное издательство, 1952. – 180 с.

8.      Жубер П. Трансвааль. Исторія его страданій подъ англійским владычествомъ. Посланіе Главнокомандующаго Трансваальскими войсками Генерала Жубера къ Англійской Королевъ. Переводъ съ 4-го изданія. – С.-Петербургъ: “Товарищество Художественной Печати”. Англійскій, 28, 1900. – 36 с.

9.      Корсакова Н. Крестьянская республика Трансвааль и его богатства / Изданіе товарищества М.О. Вольфъ. – С.-Петербургъ: Гостинный двор № 18, № 21; Москва: Кузнецкій мост, № 12, 1896. – 18 с.

10.  Леруа-Болье П. Новыя англосаксонскія общества. Австралія и Новая Зеландія, Южная Африка / Переводъ съ французскаго. – С.-Петербургъ: Изданіе Л.Ф. Пантелъева, 1898. – 342 с.

11.  Негребецкій И. Двъ хлопски державы. – Львôв: Накладомъ Костя Паньковського. Зъ друкарнъ Наукового Товариства им. Шевченка. Пôдъ зарядомъ К. Беднарского, 1896. – 20 с. – (Бібліотека Батькôвщины. Книжочка 6).

12.  Основные законы (Grondwet) Южно-Африканской республики и Лондонская конвенция 27 февраля 1884 года. – Вильна: Типографія А.Г. Сыркина, Большая ул., собств. д., № 88, 1900. – 28 с.

13.  Павлович М. Борьба за Азию и Африку. – М., 1923. – 229 с. – (Всероссийская научная ассоциация востоковедения при Народном комиссариате по делам национальностей. Серия политико-экономическая Под ред. М. Павловича).

14.  Парфенов И.Д. Монополия и империя. Английские привилегированные компании и колониальная экспансия 80–90-х годов XIX века / Под ред. проф. А.Ф. Осальцевой. –Саратов: Издательство Саратовского университета, 1980. – 194 с.

15.  Рабинович М.Б. Англо-германский конфликт в Южной Африке в 1896 году // Страны и народы Востока: Страны и народы Африки. – Вып. IX. – М.: Изд-во “Наука” Главная редакция восточной литературы, 1969. – С. 228-244.

16.  Рабинович М.Б. Вторжение Джемсона в Трансвааль в 1895 г. // Страны и народы Востока: Африка и Азия. – Вып. XV. – М.: Изд-во “Наука” Главная редакция восточной литературы, 1973. – С. 113125.

17.  Рабинович М.Б. Монополистический капитал в Южной Африке и активизация британской колониальной политики в конце XIX века // Страны и народы Востока: Страны и народы Африки. – Вып. IX. – М.: Изд-во “Наука” Главная редакция восточной литературы, 1969. – С. 208227.

18.  Рабинович Х. Набег Джемсона и телеграмма Вильгельма II Крюгеру. К вопросам о методах провокации войны германским империализмом // Ленинградский государственный университет: Ученые записки. Серия исторических наук. – Л.: Издание ЛГУ, 1939. – № 36. – Вып. 3. – С. 241256.

19.  Ротштейн Ф.А. Международные отношения в конце XIX века. – М..: Издательство академии наук СССР, 1960. – 705 с.

20.  Троян С.С. Обострение англо-германских противоречий в Южной Африке (80-е – первая половина 90-х годов XIX в.) // Вопросы новой и новейшей истории. – Вып. 36. – К.: Лыбидь, 1990. – С. 92100.

21.  Фюсслейнъ Р.О. Англія и Трансвааль / Пер. с нем. С. Піотровскаго. – С.-Петербург: Изданіе П.П. Сойкин, 1900. – 50 с. – (Библіотека Научнаго обозрънія / Под общей редакціей д-ра философіи М. Филиппова).

22.  Economy and society in pre-industrial South Africa / Edited by Shula Marks and Anthony Atmore. – London: Longman, 385 p.

23.  Joseph Chamberlain and the South African Republic 1895-1899. A study in the formulation of imperial policy. By Richard H. Wilde. – Pretoria, 1957. – 157 p.

24.  MacColl Malcolm. Russia, England, Germany and South Africa. – London: Chapman and hall, 1902. – 58 p.

 

In the article, it has been made the analysis of the British colonial policy in the South of African continent. It has been appraised the degree of the British colonist’s influence over the local inhabitants. It has been showed the relations of Englishmen with Boers and German colonists.

Key words: foreign policy, international affairs, diplomacy.

 

В статье проанализировано колониальную политику Великобритании на юге Африканского кинтинента. Оценено степень воздействия британских колонистов на туземное население. Показаны отношения британцев с бурскими и немецкими колонистами.

Ключевые слова: внешняя политика, международные отношения, дипломатия.