І.А. Постемська

аспірантка кафедри

 міжнародних відносин та зовнішньої політики

Київського міжнародного університету

 

 

ПОДВІЙНА РЕЗОЛЮЦІЯ НАТО 1979:

НІМЕЦЬКИЙ КОНТЕКСТ

 

У статті висвітлюються події, що супроводжували процес прийняття і впровадження подвійної резолюції НАТО 1979 року. Автором досліджені зовнішньополітичні, внутрішньополітичні та суспільно-політичні чинники, які викликали загострення політичної ситуації у ФРН, спричинили низку якісно нових  перетворень її міжнародного статусу та сприяли ствердженню прозахідного курсу у формуванні зовнішньої політики та політики безпеки й оборони ФРН.

Ключові слова: подвійна резолюція, НАТО, ФРН, зовнішня політика,  політика безпеки й оборони,  рух за мир, Гельмут Шмідт, Гельмут Коль.

Фундаментальні рішення з питань зовнішньої політики та оборони є важливішими для долі народу, ніж питання внутрішньої політики [1].

Гельмут Коль

На тлі контроверсійного політичного дискурсу щодо вступу України до НАТО, що ведеться в умовах відсутності державної інформаційної політики з цього питання і переважання в суспільній свідомості стереотипів радянських часів, цікавим, на нашу думку, є німецький досвід ствердження зовнішньополітичного і оборонного курсу на зламі 70–80 рр. ХХ століття.

Тема прийняття подвійної резолюції НАТО 1979 року є майже недослідженою в радянській і сучасній українській історіографії, що пов’язано передусім із браком джерельної бази, що й досі лишається не цілком відкритою, та акцентуванні уваги на подіях в Афганістані, які були  того часу більш значущими для суспільства. Працям західних фахівців, насамперед німецьких і американських, бракує єдності позицій щодо ключових питань і мотивації прийняття рішень. З огляду на тему дисертаційного дослідження в нашій роботі ми спробуємо дати узагальнену оцінку подіям, які супроводжували ухвалення і реалізацію подвійної резолюції НАТО в контексті формування зовнішньої політики та політики безпеки й оборони ФРН.

Наприкінці 70-х років ХХ століття міжнародна ситуація була позначена суттєвим загостренням питань безпеки й оборони через напружені відносини між світовими супердержавами. Геополітичним центром полярного протистояння Сходу і Заходу стала Німеччина, територія якої після Другої світової війни була розділена між двома військовими блоками. 

Відчайдушна гонка озброєнь почергово підігрівалася досягненнями в сфері оборони США та СРСР. Проте активні дії Кремля щодо модернізації ядерного військового потенціалу Варшавського пакту, що порушили принцип «status quo», загрожували розхитати баланс потужностей у світі та призвести до відкритих військових конфліктів. Особливу небезпеку становила  розбудова Радянським Союзом ракет СС-20, які відзначалися високою точністю, мобільністю, більшим радіусом дії та мали декілька боєголовок. Реакція союзників НАТО на такий перебіг подій не змусила на себе довго чекати.

Ще в травні 1978 року на засіданні голів урядів держав НАТО у Вашингтоні серед інших питань особливе місце посідала проблематика розвитку відносин між Сходом і Заходом. Беручи до уваги постійне зростання наступальних потужностей Варшавського пакту, союзники висловилися за необхідність упровадження двох взаємодоповнюючих підходів: по-перше, зміцнення оборонних потужностей, по-друге, сприяння переговорам щодо роззброєння та контролю за озброєнням [2].

У грудні 1979 року на позачерговому засіданні міністрів закордонних справ і міністрів оборони у Брюсселі риторика з цього питання набула більш конкретної форми та стала жорсткішою. Реакцією на встановлення СРСР ракет СС-20 стало ухвалення рішення, що ввійшло в історію під назвою «подвійна резолюція НАТО», про застосування двох паралельних і взаємодоповнюючих підходів. Відповідно, з одного боку, міністри закликали Альянс модернізувати стратегічний потенціал та розпочати розгортання нового ядерного озброєння. З другого боку, вони підтримали ведення переговорів між США та СРСР щодо скорочення ядерних сил дальньої дії [3].

Згідно з резолюцією було погоджено розташувати 464 крилаті ракети наземного базування на території п’яти європейських країн-союзників НАТО (Бельгія, Італія, Нідерланди, ФРН та Велика Британія). 108 балістичних ракет «Першинг–ІІ» мали бути розташовані тільки на території ФРН. Обидва типи ракет знаходились під контролем США [4].

Таким був формальний бік цього питання, насправді ж навколо подвійної резолюції НАТО точилися численні дискусії, а процес її впровадження супроводжувався істотними зрушеннями як на рівні міжнародних відносин, так і на внутрішньополітичному рівні країн, чиїх інтересів вона так чи інакше торкалася.

За оцінками фахівців, «подвійна резолюція НАТО мала радше політичний, аніж стратегічний характер. Військова загроза від розбудови ракет СС-20 була мінімальною, проте політично цей крок надавав СРСР значної переваги і можливості тиску на західноєвропейські країни, що зрештою могло призвести до «відколу» Західної Європи» [5].

Німеччина, з території якої власне і розпочалася холодна війна, у часи загострення полярного протистояння опинилась у скрутній ситуації. З одного боку, ФРН, яка відмовилася від виробництва ядерної зброї, більше, ніж інші країни Західної Європи залежала від стратегічного і ядерного планування США [6]. З другого боку, ФРН цінувала свою досить результативну східну політику, яка, по-перше, засвідчила певне потеплішання у відносинах з НДР і давала привід для сподівань на майбутнє об’єднання Німеччини, а по-друге, була економічно вигідною: відкривала нові ринки Східної Європи для її експортно-орієнтованої економіки і забезпечувала безперебійну поставку енергоносіїв з СРСР. Тому лідерам країни доводилося проявляти неабиякий хист тактичного і стратегічного планування, аби успішно балансувати між двома векторами зовнішньої політики з користю для держави.

Реакція СРСР була досить прогнозованою. Керівництво країни заздалегідь передбачало прийняття союзниками подібного рішення, про що свідчить передчасне маневрування та обачливі заяви Леоніда Брежнєва про роззброєння. Ще у листопаді 1979 року у Берліні на святкуванні тридцятої річниці заснування НДР Брежнєв урочисто оголосив про намір СРСР вивести 20 тисяч військових та 1 тисячу танків із Східної Німеччини, а також запропонував скоротити кількість радянських ракет, націлених на Західну Європу. Проте головною умовою виконання усіх цих пропозицій лідер СРСР назвав відмову НАТО від реалізації планів щодо модернізації ядерного арсеналу, що буде спрямований на Радянський Союз.

Ця заява була знаковою для громадян розділеної Німеччини, викликала великий резонанс у світі і навіть стала предметом політичних спекуляцій. Так, тодішній канцлер ФРН Гельмут Шмідт неодноразово посилався на ці плани Брежнєва, аргументуючи таким чином відсутність рішучих кроків у впровадженні подвійної              резолюції [7].

Чимало перешкод на шляху реалізації подвійної резолюції НАТО було створено саме членами Альянсу. Наприклад, Данія і Норвегія з огляду на їхній неядерний статус не брали участі в дислокації ракет. ФРН довгий час відмовлялася розташовувати на своїй території крилаті ракети наземного базування, доки одна                       з континентальних неядерних країн не зробить цього. Така вимога уряду щодо «несингулярного» статусу була продиктована суспільно-політичною ситуацію у ФРН і стрімко зростаючими масштабами руху за мир. Водночас уряди Бельгії та Нідерландів відкладали подібне розташування ядерних сил, доки не буде зроблена оцінка можливого успіху переговорів щодо обмеження ядерних сил дальньої дії [8].

У внутрішньополітичному контексті впровадження подвійної резолюції НАТО призвело до появи нових і ескалації вже існуючих конфліктів між політичними партіями ФРН, які  часом втрачали контроль над ситуацією на тлі постійно зростаючого руху за мир.

До своєї відставки через конструктивний вотум недовіри в жовтні 1982 року федеральний канцлер Гельмут Шмідт залишався центральною фігурою в суперечностях, пов’язаних із прийняттям подвійної резолюції НАТО. Він намагався переконати своїх однопартійців у доцільності прийняття цього рішення, одночасно в умовах загострення руху за мир та на тлі появи нової політичної сили – Зелених – уміло затягував час, експлуатуючи ідею можливої ядерної війни.

Наприкінці 1980 року рух за мир набув значного підйому, що віддзеркалилось у підписанні впродовж декількох тижнів                            1,2 мільйонами людей антиядерних петицій. Про масштаби німецького руху за мир також свідчить той факт, що в жовтні 1981 року в Бонні на демонстрації були представлені 700 різноманітних організацій, а маніфест від 10 червня 1982 року підписали 1400 організацій [9].

У ситуації глибокої суспільно-політичної та  економічної кризи ФРН Гельмут Коль стає канцлером. Саме йому довелося відіграти ключову роль у прийнятті подвійної резолюції НАТО. Його вміння переконувати, давати історично обґрунтовані оцінки поточним подіям і здатність чітко передбачати наслідки певних рішень дозволила йому схилити на свій бік більшість парламентарів і продовжити поступ ФРН зовнішньополітичним курсом,  що був окреслений ще Конрадом Аденауером.

Під час свого виступу на засіданні Бундестагу 21 листопада 1983 року канцлер Коль закликав проголосувати за подвійну резолюцію, що мала для Німеччини важливе значення, адже на кону стояло зовнішньополітичне орієнтування ФРН. Дії СРСР, що спричиняли напружену ситуацію у світі, загрожували обмеженням свободи політичної діяльності всього Європейського континенту, а також могли призвести до розірвання союзу ФРН і США. Саме тому канцлер Коль ідентифікував політику безпеки ФРН із політикою безпеки Альянсу і дотримувався концепції: «Залякування через здатність і бажання до озброєння слід замінити готовністю до діалогу і співпраці» [10].

Зрештою Гельмуту Колю вдалося заручитися підтримкою більшості, і Бундестаг проголосував за дислокацію ракет на території ФРН. Підсумовуючи події, канцлер сказав: «Німеччиною керує не вулиця, Німеччиною керує Бундестаг»[11]. Рішення було виправдане, тому що воно стало своєрідним сигналом для впровадження подальших ініціатив щодо роззброєння, свідчило про відновлення рівноваги у світі, зміцнення визнання Німеччиною НАТО, стимулювало подальші інтеграційні процеси в Європі та, за оцінками багатьох політологів, стало передумовою об’єднання Німеччини.

Ще одним випробуванням на шляху до реалізації рішення НАТО був скепсис суспільства щодо доцільності розгортання нового потенціалу озброєння. Суспільне неприйняття розташування американської ядерної зброї на території Західної Європи було значним навіть до появи подвійної резолюції НАТО. Проте протягом

наступних трьох років, починаючи з 1979 року, відбулися суттєві кількісні і якісні зміни в показниках суспільної думки з приводу цього питання.

Опитування, проведене у ФРН у листопаді 1979 року, довело, що більшість німців висловилися за розташування нових ракет на території їхньої держави, хоча перевага була незначною: за – 38%, проти – 34% , не визначились – 28% [12]. Але вже в травні 1981 року більшість респондентів висловилися проти даного рішення (проти – 39%, за – 29%). Ще одне опитування 1981 року виявило, що подвійна резолюція сприймалась позитивно незначною більшістю, тоді як одна п’ята опитуваних ставилася до цього рішення негативно.                               У дослідженні суспільної думки від травня 1981 року піднімалось питання, чи слід перешкоджати тій частині подвійної резолюції НАТО, у якій ідеться про розташування ракет. 33% респондентів дали стверджувальну відповідь, 37% заперечили необхідність перешкоджання даному рішенню [13].

Слід зауважити, що неприйняття розташування ракет та сумніви щодо доцільності рішення НАТО не свідчили про зниження підтримки Альянсу. Опитування 1980 та 1981 рр. зафіксували найвищий рівень підтримки західними німцями членства в НАТО з 1969 року [14].

Отже, опитування суспільної думки довели, що питання безпеки і оборони у ФРН наприкінці 70-х рр. – початку 80-х рр. вийшли на перший план, обігнавши вічні питання економіки та внутрішньої політики. Так, «згідно із результатами опитування, проведеного у ФРН у 1980 році, 35% респондентів відповіли, що «збереження миру» є «найважливішим питанням, що хвилює нас нині». 1975 року кількість таких відповідей становила лише 5%» [15].

Відповідно, суспільна думка не могла не братися до уваги під час прийняття важливих політичних рішень. Крім того, як доводить Річард Флікінгер, між суспільною думкою та урядовою політикою європейських країн існував інтерактивний зв’язок. «Урядові рішення щодо розгортання нового ядерного озброєння підігрівали суспільне занепокоєння, яке у свою чергу генерувало важелі тиску на уряди. Уряди використовували низку стратегій для відповіді на цей тиск. Найчастіше застосовувалися три з них: виграти час, підтримати

переговори щодо контролю за озброєнням, переконати суспільство дивитись на проблему очима уряду» [16].

Уряд Гельмута Шмідта досить ефективно використовував першу стратегію, затримуючи оголошення місць базування крилатих ракет і балістичних ракет «Першинг–ІІ», а також намагаючись стримати  конфронтацію всередині партії СДПН. Як і уряди майже всіх європейських країн, федеральний уряд Шмідта також підкреслював свою підтримку переговорів щодо контролю за озброєнням. Що стосується стратегії переконування, то канцлер Шмідт використовував цю стратегію в поєднанні з іншими двома, що й зменшило її потенціал. Проте канцлер Коль і міністр оборони Ворнер використовували переконування дуже ефективно, що й призвело до остаточного прийняття подвійної резолюції НАТО парламентом ФРН.

Одним з найефективніших і наймасовіших засобів вираження громадянської позиції в Західній Європі наприкінці 70-х – початку             80-х став рух за мир. Детально зупинимося на суспільно-політичному підґрунті німецького антиядерного руху.

Вагомим чинником зростання суспільного невдоволення з приводу прийняття подвійної резолюції НАТО було зниження довіри до США. Західні німці відмовилися від американської моделі розвитку, яка домінувала в суспільстві ще в 50–60-х роках                        ХХ століття. Через зіпсований війною у В’єтнамі імідж США більшість європейської молоді тепер не вірила в те, що США гарантують безпеку, а СРСР породжує світову небезпеку, радше навпаки. 

Дестабілізуючим фактором була відсутність спільної зовнішньополітичної орієнтації членів Альянсу. У 70-х роках США та Західна Європа навіть на офіційному рівні мали абсолютно протилежні позиції за трьома ключовими питаннями.  По-перше, у відносинах із Москвою американці повернулися до політики з домінуванням ворожості. Західні європейці зберегли комбіновані відносини зі Сходом і Заходом. Американці, розпізнаючи всесвітню загрозу СРСР, намагалися створити глобальний альянс. Західні європейці наполягали на географічних обмеженнях атлантичного альянсу. Американці вважали, що проблема військової загрози, яку являв собою СРСР, криється переважно в ідеології суспільного ладу.

Західні європейці визнавали цю військову загрозу, але вважали, що вона зменшена або нейтралізована участю СРСР у конфліктах в Афганістані та Польщі [17].

Далася взнаки неузгодженість дій членів НАТО при прийнятті суспільно значущих рішень. Наприклад, парадоксальною для громадськості виявилася ситуація з бойкотуванням Олімпіади в Москві. Німецький уряд одразу ж підтримав заклик США до бойкоту Олімпійських ігор на знак протесту на введення радянських військ до Афганістану. Водночас британський уряд, що більш рішуче, аніж уряд ФРН, засуджував радянську інтервенцію та закликав до застосування санкцій проти СРСР, відмовився від такого непопулярного рішення. Унаслідок, британські і французькі спортсмени, на відміну від західнонімецьких, брали участь у «святі миру» [18].

Суттєвим прорахунком виявилася недооцінка впливу громадської думки на прийняття рішень у сфері зовнішньої політики та оборони. Міжурядові консультації щодо подвійної резолюції НАТО 1979 року велися довго й обережно, проте помилкою стало недопущення громадськості ключових європейських країн до широкого обговорення впровадження резолюції та подальшого розміщення ядерної зброї. Справжня загроза впровадженню і виконанню резолюції НАТО була поза офіційним рівнем і полягала у відносинах між урядами та громадськістю.

Невпинне розгортання руху за мир довело, що федеральний уряд Гельмута Шмідта не був готовий до значного суспільного супротиву в питаннях національної безпеки та не надавав великого значення проблемі формування суспільної думки й інформування громадськості з питань безпеки й оборони, хоча ці підходи широко застосовувалися при суспільному обговоренні питань внутрішньої політики. Проте уряд Гельмута Коля ініціював активне залучення громадськості до обговорення питань зовнішньої політики та політики безпеки й оборони, що дало йому змогу заручитися підтримкою громадськості та сприяло загальній демократизації процесу прийняття урядових рішень.

Невідворотними були недоліки в інформаційній політиці уряду щодо доцільності прийняття подвійної резолюції. Рішенню НАТО, яке було покликане розмістити нові озброєння середньої дії в кількості, меншій від озброєнь СРСР, на думку громадськості, бракувало раціональності. Звісно, це рішення мало відігравати роль додаткового аргументу в подальшому переговорному процесі щодо роззброєння, проте громадськість не сприймала завуальованих цілей резолюції НАТО, а вимагала чітких обґрунтувань і розрахунків.

У цілому слід зазначити, що подвійна резолюція НАТО від                12 грудня 1979 року, яка на перший погляд мала суто військове значення, насправді стала передвісником нових геополітичних і суспільно-політичних процесів, що охопили найбільш розвинені країни світу. За оцінками багатьох політологів, істориків і сучасників тих подій, прийняття і впровадження даної резолюції мало непересічне значення для розвитку суспільно-політичної ситуації в Німеччині, яка того часу була поділена на дві частини, що входили до складу двох полярних військових блоків.

Зупинимось на основних тезах аналізу ситуації, спричиненої прийняттям подвійної резолюції НАТО 12 грудня 1979 року.

По-перше, у політичному сенсі резолюція засвідчила поступову якісну зміну статусу ФРН на міжнародній арені. Із колишнього агресора, до якого Європейські держави в повоєнний час ставились із великою пересторогою, країна перетворилась на рівноправного союзника в структурі Альянсу, що було засвідчено рішенням розмістити на території ФРН більшу частину ядерного потенціалу середньої дії НАТО.

По-друге, впровадження подвійної резолюції викликало глибокі суперечки в суспільстві, які набували форми руху опору, не баченого за своєю силою з часів Другої світової війни. Він опосередковано спричинив розкол в уряді ФРН, сприяв розриву багаторічної коаліції соціал-демократів і лібералів, призвів до нових парламентських виборів, загострив конфлікти всередині провідних партій і привів до влади нові політичні формування.

По-третє, рух за мир і суттєві коливання суспільної думки  щодо впровадження подвійної резолюції НАТО допомогли зробити процес прийняття рішень у зовнішній політиці та політиці безпеки й оборони ФРН більш прозорим і демократичним. У цілому, рух за мир вказав владі на її прорахунки в інформаційній політиці щодо висвітлення переваг подвійної резолюції.

Незважаючи на те, що з часу прийняття резолюції НАТО минуло майже 30 років, уроки тих часів лишаються актуальними й

дотепер. Так, наприклад, корисними для сучасної України є висновки стосовно інформаційної політики держави, особливо на тлі загостреної суспільної дискусії щодо вступу України до НАТО. Сподіваємось, українським політикам і можновладцям вдасться без зайвих політичних маніпуляцій довести до громадськості всі недоліки та переваги українського членства в НАТО, а аргументація представників різних політичних сил ґрунтуватиметься не на міфах минулого, а насамперед на економічних показниках і стратегічній доцільності.

 

Література

1.        Kohl, Helmut. Erinnerungen. 1930–1982. – München: Droemer Verlag, 2004. – S. 556.

2.        No Glicims for NATO // Nation. – 11/24/1979. – Vol. 229. – Issue 17. – P. 513521.

3.        Außenpolitik der Bundesrepublik Deutschland: Dokumente von 1949 bis 1994; herausgegeben aus Anlaß des 125. Jubiläums des Auswärtigen Amts. – Hrsg.: Auswärtiges Amt, Referat Öffentlichkeitsarbeit. Verantw: Reinhard Bettsuege. – Köln: Verl. Wiss. Und Politik, 1995. – S. 469–472.

4.        Haftendorn, Helga. Deutsche Außenpolitik zwischen Selbstbeschränkung und Selbstbehauptung. – Stuttgart München: Deutsche Verlags-Anstalt, 2001. – S. 282.

5.        Ibid. – S. 266–267.

6.        Schoellgen, Gregor. Die Aussenpolitik der Bundesrepublik Deutschland. Von den Anfaengen bis zur Gegenwart. – München: Verlag C.H. Beck, 2004. – S.150.

7.        NATO: MODERNIZE OR PERISH // National Review. – 11/02/79. – Vol. 31. – Issue 44. – P. 164.

8.        Haftendorn, Helga. Deutsche Außenpolitik zwischen Selbstbeschränkung und Selbstbehauptung. – Stuttgart München: Deutsche Verlags-Anstalt, 2001. – S. 281–282.

9.        Focus on New Political Groups in Germany // German Information Center, New York. – July, 1982. – P. 3.

10.  Kohl, Helmut. Erinnerungen. 1982–1990. – München: Droemer Verlag, 2005. – S. 142–143.

11.  Bering, Henrik. Helmut Kohl. Regnery Publishing, 1999. – P. 22.

12.  Noelle-Neumann, Elisabeth. The Germans’ Public Opinion Polls, 1967–1980. Westport, Ct.: Greenwood Press, 1981. P. 437.

13.  Noelle-Neumann, Elisabeth. Are the Germans Collapsing or Standing Firm? // Encounter 58. – February 1982. – P. 81.

14.  Kaltefleiter, Werner. Public Support for NATO in Europe / NATO. The Next Thirty Years. ed. Kenneth A. Myers. Boulder: Westview Press, 1981. – P. 409.

15.  Noelle-Neumann, Elisabeth. The Germans’ Public Opinion Polls, 1967-1980. – Westport, Ct.: Greenwood Press, 1981. – P. 144.

16.  Flickinger, Richard. Public Opinion. The Peace Movement and NATO Missile Deployment // Peace & Change. – Spring 83. – Vol. 9. – Issue 1. – P. 26.

17.  Ibid. – P. 18–19.

18.  Haftendorn, Helga. Deutsche Außenpolitik zwischen Selbstbeschränkung und Selbstbehauptung. – Stuttgart München: Deutsche Verlags-Anstalt, 2001. – S. 293.

 

 

В статье освещены события, сопровождающие процесс принятия и внедрения двойного решения НАТО 1979 года. Автором проанализированы внешнеполитические, внутриполитические и общественно-политические факторы, которые вызвали обострение политической ситуации в ФРГ, мотивировали ряд качественно новых преобразований ее международного статуса и  способствовали утверждению прозападного курса в формировании внешней политики, а также политики безопасности и обороны ФРГ.

Ключевые слова: двойное решение, НАТО, ФРГ, внешняя политика,  политика безопасности и обороны, движение за мир, Гельмут Шмидт, Гельмут Коль.

 

 

The article covers the events that accompanied the process of taking and implementing the NATO dual-track decision, 1979. The author analyzed foreign policy, internal policy, and social policy factors that caused escalation of the political situation in West Germany, motivated a number of positive transformations in the country’s international status, and contributed to strengthening of the western-oriented line in developing German foreign, security and defense policy.

Key words: dual-track decision, NATO, West Germany, foreign policy, security and defense policy, peace movement, Helmut Schmidt, Helmut Kohl.